Проблема сенсу життя

Проблема сенсу життя людини

Проблема сенсу життя

Приступаючи до вивчення другого питання, значимого для всіх, бо людина завжди шукає сенс свого життя, розглянемо його в взаємозв’язку понять життя, смерть, сенс життя – так, як вони виступають в свідомості кожного.

Людина , як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть – це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх.

Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність.

Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя.

Сенс життя має суб’єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як готове знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення та вибору.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити.

В історії філософії сформувалось декілька провідних підходів до розуміння сенсу життя:

сенс життя визначається духовними основами буття. Цей підхід є характерним для релігійної філософії;

– сенс життя лежить за межами буття окремої людини.

сенс вносить у життя сама людина по своїй волі;

сенс полягає в сприянні суспільному розвитку, всебічному розвитку інших людей, тому що тільки ця діяльність створює умови і для особистої самореалізації.

Спільне у різних підходах до проблеми сенсу життя є наявність ідеалу і діяльність в напрямку його досягнення.

Формування, осмислення сенсу життя, його пошук включають напружену інтелектуальну, чуттєво –емоційну і вольову роботу роботу, діяльність особи по вибору серед можливих покликань; свідомій морально-практичній орієнтації.

На основі своїх ціннісних орієнтацій людина визначає своє ставлення до світу, до себе, до суспільства, до суспільних груп, структур, до яких належить. Тобто вирішення питання про сенс життя залежить від світогляду, який визначає вибір ідеалу, мету, можливі, припустимі засоби її втілення.

Обов’язковою складовою сенсу життя виступає обрання такої сфери діяльності, яка може забезпечити реалізацію сутнісних сил людини. Параметри сенсу життя задає історична епоха, конкретне суспільство, він виступає як єдність можливості і дійсності.

Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи.

Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття. Через вибір ми будуємо себе і світ навколо себе, одні можливості обираючи, інші – відкидаючи. Ще філософи Стародавнього Світу розглядали свободу як найвищу цінність особи і суспільства.

Свобода вибору, свобода волі у філософії завжди розглядалась як умова формування особистості, а боротьба за неї для себе і для інших – її святим обов’язком. Але одразу постало питання – наскільки можлива свобода у світі, де існує причинна зумовленість явищ? У природі, суспільстві діють об’єктивні закони, що не залежать від волі людей.

Наскільки ж людина може бути свободною в таким умовах? У філософії існують наступні концепції свободи:

– детермінізм з його оптимальним виразом – фаталізмом;

– індетермінізм, який взагалі заперечує причинність, в затвердженні безмежної свободи особи доходить до волюнтаризму;

– альтернативізм, який стверджує, що завжди існує свобода вибору, але не безмежна, а лише з декількох варіантів.

Проблема свободи завжди розглядалась у діалектиці категорій “свобода – необхідність”. Уже Б. Спіноза підкреслював, що „свобода – це пізнана необхідність”. Г. Гегель теж проаналізував діалектику свободи і необхідності. Поступове пізнання об’єктивних законів природи і суспільства вказало як межі, так і основу вибору, реалізації свободи особи. „Свобода …

полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи пануванні над нами самими і над зовнішньою природою ”- писав Ф. Енгельс. Знання об’єктивно існуючого спектру можливостей, визначеного об’єктивними законами, створює умови осмисленого, оптимального вибору з наявних варіантів, а свобода вибору і є свобода. Недарма Ш.

Монтеск’є казав: “Свобода є право робити все, що дозволено законами”. Категорія свободи нерозривна зв”язана з поняттям відповідальності. Людина як частина світу й суспільства не може діяти, не враховуючи наслідки своїх дій. Уже відмічалось, що особистість необхідно має таку рису, як відповідальність, усвідомлення взаємних вимог і зобов’язань.

Неможлива реалізація особистої свободи без пошанування, врахування права інших на свободу. Тому відповідальність передбачає знання наслідків своєї діяльності і діяльність на основі загальнолюдських правил моралі, перш за все її золотого правила „ Не роби іншим того, чого не хочеш, щоб робили по відношенню до тебе”. Відповідальність є наслідком і основою свободи.

Свобода неможлива без відповідальності й усвідомлення необхідності і її врахування у процесі життєдіяльності людини.

Особливо це має значення на початку ХХІ ст., коли наука и суспільство підняли рівень свободи людини так, що без відповідальності вона стає загрозою для себе і для інших.

Читайте також:

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Источник: https://studopedia.com.ua/1_15248_problema-sensu-zhittya-lyudini.html

Проблема сенсу життя (стр. 1 из 9)

Проблема сенсу життя

Вступ

1. Роздуми про сенс життя в історичному контексті

1.1 Східний підхід до життя людини

1.2 Людина в античній філософії

1.3 Думки філософів Нового часу

1.4 Представники німецької класичної філософії

1.5 Смисл життя у поглядах філософів Новітнього часу

1.6 Філософія слов'янських мислителів і письменників

2. Проблема життя та смерті

2.1 Що є для людини смерть і як вона її сприймає?

2.2 Чи потрібне безсмертя?

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Проблема людини, її життя і смерті протягом багатьох століть притягувала до себе увагу мислителів.

Люди намагалися осягнути таємницю людського буття, вирішити одвічні питання: Що таке життя? Коли і чому на нашій планеті з'явилися перші живі організми? Як продовжити життя? Питання про загадку виникнення життя природно, тягне за собою питання про сенс смерті.

Що є смерть? Тріумф біологічної еволюції або плата за досконалість? Чи здатна людина запобігти смерті і стати безсмертною? І, нарешті: що ж панує в нашому світі – життя або смерть?

Проблема сенсу життя стала, за словами Г. Гейне, “проклятим” питанням філософії та історії.

Трагізм людського існування полягає в тому, що людина як би “закинута” (за висловом екзистенціалістів) в предметно-фізичний світ.

Як жити в світі, усвідомлюючи тлінність свого існування? Як пізнати нескінченне кінцевими засобами пізнання? Не впадає людина в постійні помилки, пояснюючи собі світ? Більшість людей відчуває свій розрив зі світом природи, соціуму, космосу, і це розцінюється ними як відчуття самотності.

Усвідомлення людиною причин своєї самотності не завжди рятує від неї, але веде до самопізнання. Це було сформульоване ще в античності, але і до цього дня головною таємницею людини є вона сама.

Зіткнення життя і смерті – це джерело творчості людини. У мистецтві ситуація смерті реалізується в одній з найбільш розвинених форм естетичного вираження – у трагедії. Як писав М. Волошин: “Джерело якого творчості лежить у смертельному напрузі, в зламі, в надриві душі, у спотворенні нормально-логічного плину життя”.

У ході історії змінюється не тільки розуміння смерті, але й місце проблеми смерті у культурі. В архаїчних культурах проблема смерті займала одне з центральних місць. У стародавні періоди накопичено великий досвід вмирання та перевтілення. Такий досвід зафіксовано у пам'ятках минулого – Єгипетській та Тібетській книгах мертвих.

Значне місце займає ця проблема у середньовічному світогляді з його ідеєю посмертної відплати за гріхи, коли життя перетворюється на своєрідну підготовку до смерті. У XIV ст. на Європу нахлинули мор, війни, чума, що показали такі страхіття смерті, які привели до того, що тема смерті аж до XVI ст. заступила собою все.

Розпочинаючи з епохи Відродження смисловий центр у світогляді європейської людини дедалі більше переміщується з думок про смерть на думки про життя, з потойбічного на поцейбічний світ.

Цю тенденцію досить чітко виявив Бенедикт Спіноза, який наполягав, що вільна людина ні про що так мало не міркує як про смерть, мудрість полягає як раз у міркуванні не про смерть, а про життя. Проблема смерті знов повертається у світогляд європейської людини вже в XX ст.

у зв'язку з усвідомленням загальної трагічності, нестійкості людського буття, невідомими раніше страхіттями вмирання. З іншого боку, підсилення уваги до проблеми смерті обумовлено досягненнями у сфері геронтології, реаніматології, біології, генетики та інших спеціальних знань, які виявляють нові аспекти науки.

Навряд чи раціональні аргументи змусять людину коли-небудь полюбити смерть, але філософські роздуми з цього приводу можуть допомогти їй більш мудро ставитися до життя.

Людина не зустрічається зі смертю, твердив Епікур (коли ми є, то смерті ще немає, а коли є смерть, то нас вже немає), тому її не слід лякатися.

Кожен повинен для себе рано чи пізно відповісти на питання: “навіщо?”. Після цього, дійсно, вже не так важливо “як?”, бо сенс життя знайдений. Він може бути у вірі, в служінні, в досягненні мети, у відданості ідеї, в любові – це вже не принципово.

1. Роздуми про сенс життя в історичному контексті

Джайнізм

Життя – страждання, яке зв'язується з законом необхідності (кармою). Джайни вчать про наявність у всесвіті двох самостійних начал – “Джива” (живе) і “аджива” (неживе). Тіло – неживе, душа – жива.

Людина перероджується з одного тіла в інше і весь час піддається стражданням. Вища мета – роз'єднання Джива і аджіви. Їх з'єднання – головна і основна карма – джерело страждань.

Але закон карми можна перемогти, якщо звільнити джин (душу) від карми шляхом “трьох перлин” джайнов:

правильної віри;

правильного пізнання;

правильної поведінки.

Щастя і свободу людини – в повне звільнення душі від тіла.

Буддизм

Будду, в основному, цікавило людське життя, наповнене стражданнями і розчаруваннями. Тому його вчення було не метафізичним, а, швидше, психотерапевтичним.

Він вказав причину страждань і спосіб їх подолання, скориставшись для цієї мети традиційними індійськими поняттями такими, як “майя”, “карма”, “нірвана” і т.д., і давши їм абсолютно нове психологічне тлумачення.

“Шляхетні істини” буддизму спрямовані на те, щоб осягнути причини страждань і таким чином звільнитися від них.

На думку буддистів, страждання виникає в тому випадку, якщо ми починаємо чинити опір течії життя і намагаємося утримати якісь стійкі форми, які, будь це речі, явища, люди або думки, все є “майей”. Принцип мінливості втілюється також в уявленнях про те, що не існує особливого його, особливого “я”, яке було б суб'єктом наших змінюються вражень. Шлях звільнення має вісім елементів:

· Правильне розуміння життя (того, що воно – є страждання, від яких треба позбутися);

· Рішучість;

· Правильна мова;

· Дія (неспричинення зла живому);

· Правильний спосіб життя;

· Зусилля (боротьба зі спокусою, поганими думками);

· Увага;

· Зосередження (складається з чотирьох ступенів, в кінці яких нірвана – повна незворушність і невразливість).

Буддизм проповідує відчуженість від усього, що прив'язує людину до життя, відраза до тіла, почуттів, і навіть розуму:

“Ні до чого не прив'язаний думкою,

Переможець себе, без бажань,

Відчуженістю і недіянням

Людина досконалості досягне”.

Таким чином, мета життя згідно буддійської традиції – розірвати порочний кругообіг “сансари”, звільнитися від пут “карми”, досягти нірвани, стати просвітленим. А сенс життя, відповідно, у такому стані, коли вже не існують уявлення про окремий “я”, і постійним і єдиним відчуттям стає переживання єдності всього сущого.

Індуїзм

Розглянемо найбільш філософську течію індуїзму – веданту. Світ складається з безособистісного світового духу – “брахмана”, – отримати від якого одкровення – найвища істина і насолода. Індивідуальна людська душа хоч і безсмертна, але набагато поступається світовому духу за ступенем досконалості внаслідок занадто тісному зв'язку з тілом.

Цей зв'язок проявляється у підпорядкуванні людської душі (“атмана”) закону необхідності (“карму”). Прихильність “атмана” до тіла змушує душу кожного разу після смерті переселятися в інше тіло. Потік таких перевтілень триває, поки людина повністю не звільниться від земних пристрастей і життєвих проблем (від гріхів, по християнству).

Тоді настає звільнення і “атман” зливається з “брахманом”, тобто. наша душа зливається зі світовим духом. До тих пір, поки ми бачимо у світі різноманіття предметів і явищ, перебуваючи під чарами Майї і, думаючи, що ми існуємо окремо від навколишньої середовища і можемо діяти вільно і незалежно, ми сковуємо себе кармою.

Для того щоб звільнитися від уз карми, потрібно усвідомити цілісність і гармонію, які панують у природі, включаючи й нас самих, і діяти відповідно до цього. Індуїсти бачать багато шляхів до звільнення.

Люди, які стоять на різних щаблях духовного розвитку та сповідують індуїзм, можуть використовувати для злиття з Божественним різні поняття, ритуали і духовні дисципліни. Індуїстів не турбує та обставина, що ці поняття і практики іноді суперечать один одному, оскільки вони знають, що Брахман лежить поза всіма понять і образів.

Це пояснює високу терпимість і сприйнятливість індуїзму до різних впливів. Якщо розглядати індуїзм в цілому, то він ніколи не прагнув змусити своїх послідовників відмовитися від чуттєвої насолоди, не відділяючи тіло від духу і бачачи в ньому невід'ємну частину людської природи.

Тому індуїст не намагається контролювати бажання тіла за допомогою свідомої волі, але бачить свою мету в усвідомленні себе з усім своїм єством, тілом і духом. В індуїзмі навіть з'явилося напрям, середньовічний тантризм, в якому шлях до просвітління лежить через глибоке занурення в переживання чуттєвої любові, в якій “кожен втілює в собі обох”.

Чарвака

А ось індійські матеріалісти дивляться на проблему людського життя діаметрально протилежно. Матерія – єдина реальність. Душа складається з матеріальних елементів (землі, води, вогню, повітря) і вмирає разом з тілом.

“Поки живеш – живи радісно, бо смерті не уникне ніхто”. Так з'явився гедонізм. Згідно течією чарвака, єдиний сенс життя – в задоволеннях, що доставляються чуттєвими насолодами.

“У нашій владі використати найбільше число задоволень і уникнути неминуче супутніх їм страждань”.

Конфуціанство

Людина як особистість існує не для себе, а для суспільства. Мабуть, цим і пояснюється сенс людського життя у представників цієї течії. Громадська субординація і освіта – ось основа конфуціанства.

Даосизм

Даосісти пізнають сенс життя не через логічні викладки, а шляхом споглядальних мандр у дао-потоці. Не виглядаючи з вікна можна бачити природне дао. “Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш”. Усе, що існує, і людське життя також, має єдину першооснову – дао (шлях, бог, розум, слово, логос, сенс – через особливості китайської мови в цього слова багато відтінків.

Згадаймо Біблію “Спочатку було Слово. і Слово було Богом”. Логос як першопричину ми також зустрічаємо у Геракліта.) Тому немає сенсу розпорошуватися на минущі форми і різноманіття, досить осягнути дао, і всі питання відпадуть, в тому числі про сенс життя. Мудрець прагне розпізнати дао і діяти відповідно до нього.

Таким чином, він стає “людиною з Дао”, які живуть у гармонії з природою і процвітають у всіх своїх починаннях. “Тому, хто підпорядковується течією Дао, слідуючи природним процесам Неба і Землі, не складно управляти всім світом”. Даоси розглядали логічне мислення як складову частину штучно створеного світу людини, поряд з громадським етикетом і нормами моралі.

Вони абсолютно не цікавилися цим світом, зосередивши свою увагу на спогляданні природи, що мало на меті виявити “властивості Дао”.

Источник: https://mirznanii.com/a/232068/problema-sensu-zhittya

Проблема існування людини і сенсу життя

Проблема сенсу життя

МІНІСТЕРСТВО ОСІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ ІМ.Я. МУДРОГО

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА З ДИСЦИПЛІНИ:  ФІЛОСОФІЯ              НА ТЕМУ «Проблема існування людини і сенсу життя»

Виконала: студентка                                                                            1факультету, 2 курсу,                                                                                          17 групи,                                                                                          Шевченко І.В.

Перевірила:                                                                                        Міхєєва В. В.

Харків, 2012р.

План

Вступ………………………………………………………………3

1. Хто є людина? Різні трактування сутності і природи людини…………………..4

2. Звідки людина прийшла? Проблема походження людини……………………………….7

3. Для чого людині жити? Філософський аналіз проблеми сенсу життя

Хто є людина? Різні трактування сутності і природи людини……………………………………………..11

Висновки………………………………………………………….17

ВСТУП

Центральна ідея, що спрямовує всі пошуки сенсу життя в історії філософії – це розуміння того, що задоволення лише віртуальних потреб не може надати осмислення людського буття. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки – вона їсть, п”є тощо для того, щоб жити.

У буддизмі ця ідея висловлена з особливою силою. Тут є навіть протиставлення життя та справжнього буття. Життя є страждання, які народжуються пристрастями, потягом до чуттєвих насолод.

Тільки відмовившись від них, можна досягти повного спокою (нірвани) та злиття з абсолютом, цим ряд страждань розірветься, зруйнується, а буття набуде справжності та сенсу.

У внутрішньому світі людини філософи шукали джерела осмисленості життя, і філософи-стоїки вважали справжнім призначенням людини – творити добро заради добра. Ця ж ідея виявляється практично в усіх гуманістично спрямованих філософів.

Навіть у межах тієї традиції, фундаторами якої виступили Демокріт та Епікур, і де справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення, робились принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірним, розумним, переважно духовним. У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, Людвіга Фейербаха, Еріха Фромма та ін.

, сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Розкриваючи смисложиттєву значущість любові, Семен Франк підкреслював, що любов – це не холодна та пуста жадоба насолоди, але й не рабське служіння, знищення себе заради іншого.

Любов – таке подолання людського корисного особистого життя, яке саме і дарує блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює його. Благо любові є благом життя через подолання суперечності між моїм та чужим, суб”єктивним та об”єктивним.

РОЗДІЛ 1

З античної філософії відома притча – жарт про Платона і Діогена, які посперечалися про те, що таке людина? “Людина, – сказав Платон, – це двоноге без пір'я”.

Тоді Діоген общипав півня і представив його на суд аудиторії, як доказ неправильності платонівського визначення. Недарма китайське прислів'я говорить, що суперечку виграє той, хто точніше називає речі своїми іменами.

Довелося Платонові робити уточнення: “Людина – двоноге без пір'я, що має широкі ноги”.

Чи можна взагалі дати однозначне визначення людині? Яка її сутність і природа? Чи є в нескінченно мінливій людині якась незмінна природа? На це питання існує дві протилежні відповіді.

Одні філософи і вчені стверджують, що немає незмінної природи людини, оскільки людина – надзвичайно активна, динамічна, індивідуальна істота (антропологічний релятивізм).

Інші ж стверджують, що в нескінченній розмаїтості (історичній і актуальній) людських істот можна виділити щось стійке, інваріантне.

Під природою людини розуміють стійкі, незмінні риси, загальні задатки і властивості, які виражають його особливості як виду (Homo Sapiens – людина розумна). Які ж це риси і властивості? Відповідаючи на це запитання, дамо ряд взаємопов'язаних визначень людини, кожне з яких висвічує одну з істотних його властивостей.

1). Людина – це тварина. Кидаючи перший погляд на людину, ми бачимо, що це жива істота, із плоттю і кров'ю. Людина, як біологічна істота, розділяє долю своїх “менших братів”: народжується, хворіє, відчуває потребу в їжі, продовжує життя в потомстві, вмирає… Природа мстить людині, коли вона починає забувати про те, що вона біологічна істота.

Такі явища, як погіршення генотипу, порушення імунної системи в організмі, епідемія безплідності, гостро порушують питання: чи не рухається людство до вимирання природним шляхом? Людина, як жива істота, може жити тільки в оточенні певної кількості біомаси, включена у біологічні ритми, яким повинна підкорятися в процесі своєї життєдіяльності.

Біологічно нове в людині: пряма хода, що дозволяє обдивлятися навколишнє оточення, чіпкі руки з рухливими пальцями, погляд, спрямований вперед, який дозволяє бачити в трьох вимірах і краще орієнтуватися в просторі, складна нервова система і великий мозок, специфічний механізм их зв'язок, будова гортані і губ, що сприяють розвитку мовлення.

Однак, біологічні риси і властивості не вичерпують природу людини; є щось таке, що піднімає людину над її твариною природою. Це – свідомість, розум.

2). Людина – розумна тварина (Homo Sapiens – людина розумна). Свідомість як здатність людини відбивати світ в ідеальних образах, дозволяє їй вирватися з “полону” фізичних потреб і визначає всі інші істотні ознаки людської природи, ті, що відрізняють його від тварин.

3). Людина — істота, здатна до творчої діяльності. Б.Франклін говорив, що людина є тварина, яка створює знаряддя праці.

Творчість тут розуміється в широкому сенсі, як здатність створювати щось принципово нове. Цю властивість К.

Маркс, наприклад, називав родовою сутністю людини: “Практичне творення предметного світу, переробка неорганічної природи є самоствердження людини як свідомої – родової істоти, тобто такої істоти, що ставиться до роду як до своєї власної сутності або до самої себе як до родової істоти…

Тому саме в переробці предметного світу людина вперше дійсно стверджує себе як родова істота. Це виробництво є його діяльне родове життя”1.

Із творчим характером людської діяльності пов'язаний її естетичний аспект: якщо тварина виробляє під владою безпосередньої фізичної потреби, то людина здатна піднятися над нею, виробляє все і за законами краси. Невичерпне прагнення до краси свідчить про потребу і можливість людини одухотворити навколишній світ.

4). Людина – істота вільна. Воля тут розуміється не в політичному або економічному сенсі, а як здатність творити, створювати, змінювати по своїй волі мир і себе. “Людина – це воля! – стверджує Ж.П.Сартр: „…Людина засуджена бути вільною.

Засуджена тому, що не сама себе створила, і все-таки вільна тому, що один раз кинута у світ, відповідає за все, що робить”2.

Якщо у тварин все або багато чого задано споконвічно генетичною програмою (тому у тваринному світі кожне наступне покоління повторює спосіб життя попереднього), то в людині генетикою задаються тільки здібності, які в більшій або меншій мірі розвиваються все життя.

Людська дитина при народженні – сама безпомічна істота на світі. Ця безпорадність плата за свободу подальшого розвитку. Джон Локк стверджував, що людина -це “чиста дошка”, на якій вихователь або життя можуть написати все, що захочуть. І.

Г Гердер із цього приводу говорив, що людина – це перший „вільновідпущеник” природи. З таким трактуванням волі зв'язана цікава проблема, яка дискутується в антропології: чи є міра, межа розвитку людських здібностей чи людина – безмежна, універсальна істота? Багато сучасних досліджень підтверджують той факт, що нам відома лише дуже мала частина наших здібностей. Поміркуйте над цією проблемою…

Людина народжується лише “кандидатом” у людину. Всі її суттєві якості здобуваються в житті при спілкуванні із собі подібними. З цим пов'язана ще одна грань природи людини.

5). Людина – істота соціальна або, як говорив Арістотель, людина – це “політична” тварина. Процес входження людини із світу природи в світ культури, присвоєння нею своєї родової сутності, засвоєння правил і норм людського гуртожитку називається соціалізацією. З потреби спілкування виростає здатність до мовлення. Із соціалізацією також зв'язана потреба до моральної регуляції.

6). Людина – істота моральна. Якщо в тваринному стаді відносини регулюються біологічними законами (природним шляхом, і цей шлях також заданий у спадкоємній програмі), то в людському співтоваристві окремих індивідуумів з'єднує і дозволяє жити разом моральний закон.

Моральна регуляція – великий “винахід” людства, оскільки виконання морального закону засновано не на інстинкті або страху, а на добровільному виконанні морального боргу під контролем внутрішнього судді – совісті. “Я хочу не такого суспільства, – говорив Ф.М.

Достоєвський, – де я не міг би робити зла, а саме такого, щоб я міг робити всяке зло, але не хотів його робити сам”'.

РОЗДІЛ 2

З безлічі окремих визначень, висвітлюючих різні грані сутності людини, необхідно вивести одне загальне. І.

Фролов, наприклад, дає таке визначення: “Людина – суб'єкт суспільно-історичного процесу, розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов'язана з іншими формами життя, але вона виділилась з них завдяки здатності виробляти знаряддя праці і володінням членороздільним мовленням і свідомістю”'.

Сутність людини визначається її головним протиріччям – дуалізмом душі і тіла (природного і соціального, матеріального і духовного).

В історії філософії і науки представлена безліч трактувань цього протиріччя (перегляньте ще раз розділ 1 цього підручника і згадайте історію становлення і розвитку цієї проблеми).

Погляд автора на цю проблему прекрасно виражений у наступних поетичних рядках А. Тарковського2.

“У человека тело

Одно, как одиночка

Душе осточертела

Сплошная оболочка

С ушами и глазами

Величиной в пятак

И кожей – шрам на шраме,

Надетой на костях

Душе грешно без тела,

Как телу без сорочки,'

Ни помысла, ни дела,

Ни замысла, ни строчки.

Загадка без разгадки.

Кто возвратится вспять,

Сплясав на той площадке,

Где некому плясать?”

Всі ці трактування людини, по різному відображенні в наступних концептуальних схемах.

1). Космоцентризм. Людина розглядається як невід'ємна частина Космосу, який повторює всі її істотні риси.

Космос в цих концепціях одухотворений, йому властивий дуалізм душі j тіла, звідси просто пояснюється наявність цих двох начал в людині і їх гармонії. Платон, наприклад, вчив, що саме головне для людської душі – наслідувати руху небесних тіл.

Вони прекрасно обертаються цілу вічність: завжди однаково, симетрично, гармонійно, без усякого порушення. Такою повинна бути і людська душа.

2). Теоцентризм пояснює людину як плід божественного створення. Людина – образ і подоба Бога. Безсмертна душа людини від Бога. М.

Бердяев писав про релігійне трактування людини: “Християнство звільнило людину від влади космічної нескінченності, у яку він був занурений у древньому світі від влади духів і демонів природи.

Воно поставило його на ноги, зміцнило його, поставило залежно від Бога, а не від природи”'.

3). Природоцентризм . Людина розглядається як природна біологічна істота, яка нічим від іншої природи принципово не відрізняється. Як людина, так і людське суспільство розвиваються, в остаточному підсумку, за біологічними законами. Свідомість, душа – це один з видів матерії, що вмирає безслідно разом з тілом:

“А іскра слабка – твій дух,

Світло мозку твого? –

Зотлієш ти, і вія потух,

І от уже – нема його”.

І. Франко.

4). Соціоцентризм. Сутність людини соціальна. Людина -результат суспільних відносин, і в той же час суб'єкт, творець культури.

Свідомість людини, її духовна сутність і в історичному, загальнолюдському процесі, і в індивідуальному розвитку проявляютьсязавдяки соціальним факторам: виробничій, практичній діяльності – праці і спілкуванні (суспільним відносинам). Ф.

Енгельс, писав що праця це перша основна умова всього людського життя, і притому у такому ступені, що ми у певному сенсі повинні сказати: праця створила саму людину2.

5). Антропоцентризм . Людина головна цінність, ціль світобудови. Усе в світі з'являється для того, щоб була, жила у ньому людина. М. Бердяев писав, що людина і космос міряються самотужки як рівні.

Пізнання є боротьба рівних по силі, а не боротьба карлика і велетня. …

Людина лише тому може пізнавати світ, що вона не тільки у світі як одна із частин світу, а і поза миром і над миром перевищує всі речі світу як буття, рівноякісне світу.

Звідки людина прийшла? Проблема походження людини

Де кола цього початок, де кінець,

звідки ми прийшли, куди підемо звідси?

Омар Хайям.

Одна із самих знаменитих дискусій про походження людини відбулася 30 червня 1860 року в Оксфорді. В ній взяли участь біолог і популяризатор науки, друг Ч. Дарвіна Томас Гекслі і єпископ оксфордський Уілберфорс.

Позиція цього улюбленця оксфордської публіки була дуже близька до сподівань дружини єпископа Вустерського, що писала в одному з листів: “Будемо сподіватися, що це (походження людини від мавпи) неправда, і молитися, щоб це не стало широко відомо!” Засідання Британської асоціації сприяння розвитку науки відбулося в жаркий літній день в Музеї природничої історії. У залі зібралося більше 700 чоловік, в розкриті вікна виднілися десятки голів тих, хто не зміг проникнути усередину приміщення. Партер заповнили священики і студенти теологічного факультету Оксфорда, які, застосовуючи все своє ораторське мистецтво, розпалювали ненависть публіки до дарвінізму.

Источник: https://student.zoomru.ru/fil/problema-snuvannya-ljudini--sensu/223930.1775392.s1.html

Проблема сенсу життя

Проблема сенсу життя

План

1. Проблема сенсу життя.

2. Філософія про сенс життя, про смерть і безсмертя людини.

3. Право на смерть.

У житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона задається питанням про закінчення свого індивідуального існування.

Людина –це єдина істота, яка усвідомлює свою смертність та може зробити її предметом роздуму.

Кожна людина – це неповторна індивідуальність, завдяки власним зусиллям, які спрямовані на розвиток і реалізацію природного потенціалу.

Такі питання як:

1. Чи має життя сенс?

2. Якщо так, то який?

3. І взагалі у чому сенс життя? – турбують душу кожної людини.

Людина може забути о сенсі, погрузившись у повсякденні або особисті проблеми. Але з часом кожна людина починає замислюватись над сенсом життя.

В наші часи проблема сенсу життя людини набирає якусь особу гостроту. В умовах, коли діє глобальна переоцінка цінностей та традицій, все більш яскравіше виявляється нестійкість людського буття. І відсутність сенсу викликає у людини поганий стан і призводить до тяжких наслідків, тобто це може бути психічні розлади або навіть самогубство.

Та щоб цього не сталося, людині потрібна життєва позиція, яка заснована на власному уявленні сенсу життя. Людина повинна вибрати конкретні цілі і цінності для себе, щоб правильно діяти для досягнення поставленої цілі. В іншому випадку життя буде здаватися без смислу і сенсу.

Тобто можна зробити висновок про те, що сенс життя повинен бути більше, ніж ціль.

Ідеї вирішенняпитання про сенс життя:

1. Центральна ідея спрямовує усі пошуки сенсу життя в історію філософії яка стверджує, що вдоволення власних потреб не може надати осмислення людського життя.

2. Ідея про реалізацію сенсу життяшляхом служіння загальному благу, внесення власного вкладу в історію, культуру, прогрес суспільства.

Ця ідея указує на необхідність пошуку тієї міри єдності індивідуального і суспільного, яка дозволяє подолати 2 життєві установки:

1) самозаперечення особистості перед історичними формами життя,

2) самоутвердження її всупереч усім історичним формам життя.

Ідея загального блага трансформується в 2 принципи вирішення питання про сенс життя:

а) принцип самоцінності; б) принцип самоцільності.

Роздум над проблемою виявлення сенсу життя передбачає узагальнення шляхів, завдяки яким людина може зробити своє життя:

1) по-перше, те, що вона дає своєму життю (творча діяльність),

2) по-друге, те, що бере у житті,

3) по-третє, те, як людина відноситься до життя (це позиція, яку займає людина по відношенню до обставин, які не змінюються).

3 групи смисложиттєвих цінностей:

1) цінності творчості,

2) цінності любові,

3) цінності відношення.

Так, сенс життя завжди можна знайти, але його скоріш, треба виявити, а не придумати.

Сенс життя кожної людини неповторний, так як і життя людини. Але сенс потрібно не тільки знайти, а й ще утілити його. І тому людина обирає не сенс, а покликання, в якому сенс життя реалізується.

В знаходженні і здійсненні сенсу життя людині може помогти її совість, яка узгоджує універсальні смисложиттєві цінності з конкретними життєвими подіями, діями та випадками.

Саморозвиток людської цілісності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи зі світовою універсальністю – ось у чому полягає вищий сенс людського існування.

2. Філософія про сенс життя, про смерть і безсмертя людини.

Справжньої гостроти проблема сенсу життя набуває тільки в Новий час. Адже до цього людина мала перед очима цілісну, взаємопов’язану, несуперечливу картину світу, раз і назавжди зафіксовані етичні, соціальні і загальнокультурні норми, освячені тисячолітньою традицією зразки для наслідування.

Проблема сесну життя виникає як проблема подолання протиріччя між природною обмеженністю людини і необмеженістю її власних індивідуальних виявів.

Чотири основних підходи до розв’язання проблеми сенсу життя:

1) життя як виробництво матеріальних і духовних благ

У вказаному підході в європейській філософії мають місце серйозні недоліки:

Бездушне панське відношення до світу, на яке світ відповідає екологічною загрозою існуванню усьому живому на Землі;

Підкорення індивідуальних інтересів у житті колективним интересам;

Віддаленість сенсу, що знижує його конкретну значущість для людини, яка живе тут і зараз.

2) Життя як реалізація вищої мети – це реалізація ідеалів, планів, проектів, принципів або моделей, в ім’я яких варто було б жити.

3) Зайняти певну позицію по відношенню до свого тяжкого становища, в тому випадку, якщо неможливо змінити свою лиху долю, здійснюючи сенс, прихований у стражданні, ми реалізуємо саме людське в людині.

4)Сучасний пошук сенсу життя: «Життя у грі»: постійне обігрвааня, повторення деяких життєвих ситуацій, яке приносить задоволення одним своїм процесом («Якщо б не ти, моє життя склалося б значно краще»).

Шлях пошуку сесну житя можна назвати шляхом діалогу, тобто рівноправною розмови, людину і світу, коли людина змінює життєву стратегію відповідно до зміни своєї життєвої ситуації, реалізовуючи відразу кілька шляхів пошуку життя.

Одним з могутніх абсолютних обмежень для людини постаєсмерть. Вона лякає людину, але важливо зрозуміти те, що межі життя надають йому певного змістового наповнення. Лише при намаганні зрозуміти смерть не тільки у негативному плані, окреслюється і таємниця безсмертя.

Людина тому і є людиною, що смертна і прагне безсмертя, бо знає, що смертна.

Для людини питання про безмежність постає не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення. Перед обличчям смерті, як абсолютного неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов’язанні максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом та змістом.

Людина знає про існування смерті, але у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть.

Смерть і безсмертя розглядаються у органічній єдності і на різних рівнях:

1)смерть не постає зовнішнім явищем у відношенні до життя. Вмирати може лише те, що живе і, тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. У цьому плані смерть постає як остаточне припинення нашого життя у певних його якостях,

2)біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично. Життя у Всесвіті не зникає, а отже, і ми, як живі істоти не можемо ніколи зникнути остаточно,

3)питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто це безсмертя души,

4)індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець появляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, темпераменту. Але слід звернути увагу на те, що й тут безсмертя пов’язане зі смертю, тобто культура вимагає належного до себе ставлення, ретельного її зберігання, а окрім того, вона насправді зберігає лише гідне в історії.

Виявлення безсмертя:

1) історичневнаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає людина в історичному процесі життя,

2) соціальнепостає як реальність впливу життя людини на думки и вчинки своїх сучасників та майбутніх поколінь.

Значення смерті:

1.Вона надає людським вчинкам та прагненням певного завершення.

2.Вона постає прискорювачем (каталізатором) людського самоздійснення.

3.Вона зводить людську відповідальність на рівень вирішального життєвого чинника.

4.Вона, осмислена у єдності із безсмертям, стає засадою людської моральності, що дозволяє розглядати життя як підготовку до гідної смерті.

Прагнення безсмертя, боротьба за нього постає показником того, наскільки людина спромоглася фактором своєї причетності до вищого і вічного реалізуватися в практичному плані, наскільки людина засвоїла природне у тому числі – і в собі.

В наші часи виникли декілька нових аспектів проблеми смерті людини:

а)проблема клонування людини (відтворення генетичного «двійника» людини);

б) проблема «евтаназії» (пов’язана із питанням про те, чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає останні дні, помогти піти із життя безболісно?)

Залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов’язаних з ними моральних проблем.

З питанням про смерть та безсмертя пов’язане й питання про сенс людського існування. Людина на деякий час може забути про це питання, але повністю звільнитися від питання про сенс людського існування вона не може, бо не людина ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною і змушує відповідати на нього не лише словами, а й вчинками.

Питання про сенс людського існування передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя.

Сенс –це виключно людське явище. І коли людина вміє втілити його у дійсність, вона йде попереду стихійних процесів життя, претендує на те, щоб взяти своє життя у своє свідоме вирішення та врегулювання.

Покликання, призначення кожної людини – розвивати усі свої здібності, вносити свій власній вклад в історію, в прогрес суспільства, його культуру.

У цьому і є сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство.

В сенсі життя концентруються найперші людські цінності і прагнення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Сенс життя полягає у тому, за що ви згодні віддати своє життя.

Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально вона все одно вписується у певний образ людського самовиявлення. І можна говорити про це, якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за нас буде реалізовано – чи то стихійно, чи то іншими людьми.

Філософія однозначно наставляє нас на те, щоб ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто – із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність.

Творчість і свобода надають сенсу всім видам людської діяльності, вони також є передумовами самореалізації особистості. Прагнення здійснити сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки – визначає їх. Він притаманний усім людям і є рушійною силою розвитку особистості.

Невгасима жага безсмертя знаходить свій вираз і в культі предків, що за суттю виступає не культом смерті, а культом безсмертя. Вважають, що саме культ померлих предків народжує язичні вірування, а згодом і релігію. Людина єдина жива істота, яка хоронить власних мерців.

Для життя люди будували житло, що легко руйнується з часом, а для мерців – вічне, багато з якого простояло віки (єгипетські піраміди). Культ предків у різних народів має різні форми, що обумовлено їх неоднаковим ставленням до смерті.

Загальним для дохристиянської культури є переконання, що після смерті померлі продовжують користуватися усіма радощами земного світу, тому їм залишали майно, рабів, їжу.

У ході історії змінюється не тільки розуміння смерті, але й місце проблеми смерті у культурі. В архаїчних культурах проблема смерті займала одне з центральних місць. У стародавні періоди накопичено великий досвід вмирання та перевтілення. Такий досвід зафіксовано у пам'ятках минулого – Єгипетській та Тібетській книгах мертвих.

Значне місце займає ця проблема у середньовічному світогляді з його ідеєю посмертної відплати за гріхи, коли життя перетворюється на своєрідну підготовку до смерті. У XIV ст. на Європу нахлинули мор, війни, чума, що показали такі страхіття смерті, які привели до того, що тема смерті аж до XVI ст. заступила собою все.

Розпочинаючи з епохи Відродження смисловий центр у світогляді європейської людини дедалі більше переміщується з думок про смерть на думки про життя, з потойбічного на поцейбічний світ.

Цю тенденцію досить чітко виявив Бенедикт Спіноза, який наполягав, що вільна людина ні про що так мало не міркує як про смерть, мудрість полягає як раз у міркуванні не про смерть, а про життя. Проблема смерті знов повертається у світогляд європейської людини вже в XX ст.

у зв'язку з усвідомленням загальної трагічності, нестійкості людського буття, невідомими раніше страхіттями вмирання. З іншого боку, підсилення уваги до проблеми смерті обумовлено досягненнями у сфері геронтології, реаніматології, біології, генетики та інших спеціальних знань, які виявляють нові аспекти науки.

В наші дні, час від часу, громадськість сколихують повідомлення про експерименти, спрямовані на клонування людини. Мало хто вірить у можливість створення клона сьогодні, але є велика ймовірність того, що він з'явиться колись. Людство та майбутнє суспільства як людського суспільства у зв'язку з проблемою клонування людини стає все більш незахищеним.

Хоча значна кількість країн прийняли закони про заборону клонування людини, однак ніхто не сумнівається в тому, що це відбудеться.

У відношенні до можливого результату існує якась двоїстість: з одного боку, стихійна, нічим не обґрунтована впевненість, що клон людини є людина; (хоча введення такого надприродного способу репродукції не тільки суперечить генетичному добору пар, про який нам сьогодні фактично нічого не відомо – і це – протягом усієї історії! – а й порушує існуючі механізми генетичного урізноманітнення людства, тобто фактично суперечить конвенції про збереження біологічної різноманітності). А це при тому, що біологічні ознаки людини є не єдиним і не головним проявом людини – і отже, розглядаючи питання, чи є клон людини людиною, необхідно відповісти на питання, що таке людина. З другого боку, у підході до клонування людини панує стихійний і також необґрунтований оптимізм, пов'язаний з прагматичною впевненістю, що клонування людини допоможе розв'язати питання заміни органів і досягти, таким чином, безсмертя людини.

Источник: https://studopedia.su/1_10778_problema-sensu-zhittya.html

Vse-referaty
Добавить комментарий