Що таке політичні комунікації І чому вони такі важливі для демократичного управління

Демократичний контроль над ЗСУ. Що це таке і для чого Україні цивільний міністр оборони?

Що таке політичні комунікації І чому вони такі важливі для демократичного управління

Демократичний контроль над ЗСУ. Що це таке і для чого Україні цивільний міністр оборони?

Міністр оборони Степан ПолторакПресс-служба Министерства обороны Украины

Цивільно-демократичний контроль – це не звітування перед громадськими організаціями чи право людини з вулиці зайти в оборонне відомство для перевірки, бо вона платить податки.

Цивільно-демократичний контроль – це підсилення парламентського контролю над ЗСУ, над виконанням оборонної цільової програми, над закупівлями у сфері безпеки і оборони.

Цивільно-демократичний контроль – це перетворення Міністерства оборони в цивільне відомство, де компетентні цивільні фахівці думають про забезпечення, інформування, співпрацю з партнерами та інші бюрократичні чи дипломатичні питання

Однією з найважливіших реформ у Збройних силах України є запровадження цивільно-демократичного контролю.

Як вважають фахівці галузі, якщо частину рішень будуть приймати цивільні компетентні особи у Міністерстві оборони, це дозволить зменшити рівень корупції і розвантажить військове керівництво, яке повинно займатися оперативним плануванням, а не бюрократичними моментами.

Щоб уникнути маніпуляцій, слід розповісти, що таке цивільно-демократичний контроль ЗСУ, як він буде забезпечуватися і яка в цьому роль окремого громадянина чи громадянки країни. Про все це 112.ua поговорив з Олесею Фаворською, координаторкою проектів Офісу реформ МО.

Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання встановити демократичний контроль над силовими структурами, зокрема про це йдеться у таких  документах, як “Партнерство заради миру: Рамковий документ”, “Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО”, а також “Кодекс поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки”, затверджений на Будапештському саміті ОБСЄ у 1994 році.

“Демократичний цивільний контроль є складовою частиною ширших цивільно-військових відносин, які регулюють взаємодію між громадянами, державою та військовими, тому окремі громадяни є його учасниками за визначенням.

Якщо коротко, у класичному розумінні, дієвий цивільний демократичний контроль означає перетворення Збройних сил у відкритий, зрозумілий для суспільства інститут, який діє в межах законодавства.

Збройні сили підпорядковані демократично обраній владі та підлягають нагляду з точки зору доступу до інформації з боку ЗМІ та громадських організацій. Тому контроль має бути “демократичним” за визначенням.

Принцип “цивільності” забезпечується верховенством цивільних органів виконавчої, законодавчої влади і системи судочинства. Парламент, як правило, приймає ключові рішення щодо проголошення війни та миру. Він законодавчо забезпечує, а значить контролює, оборонну політику, а також здійснює фактичний контроль за видатками на оборону в рамках бюджетного процесу.

Роль громадянського суспільства, або “громадський” контроль теж є частиною цього комплексу. Це радше не контроль, а нагляд.

В умовах зрілого громадянського суспільства він забезпечується, як правило, перш за все саме масмедіа, а потім неурядовими організаціями, незалежними think-tank-ами з цивільною академічною експертизою і стратегічною аналітикою.

Таким чином громадськість, не будучи системно в середині прийняття рішень щодо застосування Збройних сил, на них впливає.

І окремою складовою демократичного цивільного контролю є контроль за забезпеченням прав військовослужбовців, прав людини і громадянина в умовах проходження військової служби.

Я не є фахівцем в цій галузі, але вивчаючи міжнародний досвід, можу сказати, що найчастіше це реалізується через окремий інститут Уповноваженого з прав військовослужбовців (омбудсмена) і незалежної служби генеральної інспекції збройних сил”.   

Отже така будова: демократичність забезпечується через представницьку демократію і виборність влади, яка контролює ЗСУ, цивільність – бо ця влада цивільна (зокрема має бути цивільним міністр оборони і його заступники, про це згодом), громадськість – через роль преси і громадських організацій, і омбудсмен або генеральна інспекція, які відповідають за дотримання прав військовослужбовців. Все це в Україні було і раніше, скажете ви, і будете майже на 100% мати рацію. Наскільки це ефективно забезпечується – окреме питання.

Офіс Реформ МОУ

“Система демконтролю з 2003 законодавчо регулюється Законом “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”, поки не прийнято новий закон “Про Національну безпеку”, який ще знаходиться у стадії розробки законопроекту, і в разі прийняття скоріше за все вбере себе і положення про забезпечення демократичного цивільного контролю. 

Міжнародні експерти з демократичного контролю сектору безпеки і оборони визначають і визнають як унікальний досвід ролі громадянського суспільства України, а саме волонтерів.

З одного боку, конструктивний прямий вплив громадянського суспільства України на оборонну політику є унікальним. З точки зору консолідованої демократії такий стан є найвищою цінністю.

Це має зберігатися та зміцнюватися далі.

З іншого боку, те, що у 2014-2015 роках волонтери брали участь у забезпеченні формою, бронежилетами, спальниками, медикаментами, машинами і запчастинами, приладами нічного бачення – ознака і прямий наслідок попередньої системної кризи, поєднання навмисного нищення збройних сил і неефективного управління, в умовах відсутності того самого цивільного демократичного контролю і нагляду, належної уваги до цього питання з боку громадського суспільства.

Я особисто з червня 2014 була частиною цього унікального досвіду волонтерства в медичному напрямку, забезпечення аптечками починаючи від фандрейзинга і комплектування і до доставки безпосередньо до “куди потрібно”. І зараз, з “висоти” 2017  добре усвідомлюю, наскільки все якісно змінилося в Збройних силах.

Забезпечення, бойова підготовка, перехід на контрактну армію, започаткування планування на основі спроможностей, прийняття стратегічних документів з реформування сектору оборони з чітко визначеними цілями і дорожньою картою їх реалізації – навіть якщо все це відбувається не без проблем “росту”, недоліків і затримок, все одно це свідчення глибоких незворотних системних змін.     

На моє переконання, маючи такий унікальний безпосередній досвід, громадянське суспільство, волонтери, мають реалізувати його вже на рівні залучення до системних змін. 

Офіс Реформ МОУ

Унікальним прикладом залучення волонтерів є розвиток власних спроможностей безпілотної авіації Збройних Сил України, який відбувається на платформі і за безпосередньої участі об’єднаного волонтерського досвіду.

Варто також згадати і правову допомогу мобілізованим і демобілізованим, контрактникам і ветеранам, яку протягом трьох років забезпечує ГО “Юридична сотня”, діяльність Ради Волонтерів і, найголовніше, діяльність місцевих громадських і волонтерських організацій Харкова, Дніпра, Одеси, Маріуполя, інших міст, які давно вже виросли з ролі “швидкого реагування” на забезпечення необхідних потреб військових підрозділів, госпіталів та постраждалого населення до ролі потужних і ефективних учасників цивільно-військових відносин, дієвих організаторів взаємодії між військовими частинами, місцевими адміністраціями, бізнесом і небайдужими громадянами.

Для цього були створені Громадські ради при міністерстві. По своєму формату це теж демократичний громадський контроль?

Громадські ради – це наше чисто “совкове”…  Але, тим не менш, і Громадська рада, і Офіс реформ, і Рада волонтерів – це все елементи демократичного контролю.

По ідеї, якби Громадська рада була правильно організована, зберігала б принципи прозорості, звітності, (те, що зараз намагається робити Громадська рада МОЗ), то це була би класна платформа для реалізації громадського контролю зі сторони суспільства.

Формально це легалізована організація громадянського суспільства, законодавчо і формально визнана, і урядом, і самим Міністерством оборони як інформаційно-аналітичний, консультативний, посередницький орган, створений для сприяння участі громадськості у формуванні та реалізації оборонної політики.

Щоб відновити авторитет, довіру і повагу до Громадської ради Міністерства оборони, ми запропонували запровадити відкрите рейтингове інтернет-голосування на сайті Міноборони.

Це можна реалізувати за підтвердженими  процедурами конкурсу, які довели свою результативність при формуванні громадських рад в МОЗ і НАБУ, включаючи подання конкурсантами і публікацію звітів про діяльність громадських організацій за попередній рік, автобіографій і, що важливо, мотиваційних листів кандидатів, а також забезпечення доступу до протоколу голосування і пошук власного голосу.

Вручення сертифікату про навчання за програмою “Управління сектором оборони в широкому контексті безпеки”. Академія оборони Великобританії. 2017 рік.Фото Олесі Фаворської

Якщо набирати професійних менеджерів з цивільного життя, їм треба відповідно платити. Зараз в Міністерстві оборони цивільні отримують набагато меншу зарплатню, ніж військовослужбовці.

Є питання залучення цінних фахівців на державну службу в цілому, а не лише в оборонне відомство.

І як забезпечити їхню підготовку у питаннях оборони, якщо не брати з числа військових на пенсії і звільнених в запас? Але яким чином тоді відбудеться оновлення кадрів і привнесення справжньої цивільної експертизи? Можливо, це може бути вирішено в межах реалізації Стратегії реформування державного управління до 2020 року.

Реалізація цієї стратегії може мати і інше важливе значення для Міністерства оборони – затвердження і застосування типової структури, розмежування між політичними і адміністративними функціями, створення директоратів, посилення ролі Департаменту військової політики, стратегії і міжнародного співробітництва.

У стратегічному бюлетені до 2020 року міністр має стати цивільним, його заступники теж. Як це буде відбуватися? Це буде Степан Полторак, і він складе свої військові повноваження, чи це буде зовсім інша людина, яка буде якимось чином обрана?

В стратегічному оборонному бюлетені немає відповіді “яким чином”. Є завдання 1.1.1. до кінця 2018 року призначити цивільних міністра оборони, заступників, державного секретаря та керівників структурних підрозділів апарату Міністерства оборони України.

Щодо постаті  цивільного міністра – світ знає різні моделі. Є справді країни, де призначений міністр абсолютно цивільна людина і не має жодного стосунку до оборонних відомств. І він або вона може бути ефективним управлінцем.

Є країни де його “цивільність” забезпечена певним терміном після звільнення зі служби, для того щоб “оцивільнити” людину ментально і забезпечити певну втрату зв’язків, визначених професійною військовою діяльністю і принципом “єдиноначалія”.

Наскільки це вдається і чи є суто формальною вимогою – питання дискусійне. Але , якщо ми візьмемо, наприклад, Сполучені Штати, то призначення Секретаря [міністра] оборони є прерогативою президента із затвердженням Сенатом.

Іноді цінується саме його попередній військовий досвід як у нинішнього секретаря Меттіса, іноді це чисто політичне призначення, як у випадку Рамсфельда.

До речі, коли Меттіса призначили міністром оборони США, то з’явилася думка, що це є першою демонстрацією відступу від такого “оцивільнення” військових і принципів забезпечення цивільного контролю загалом, адже пройшло менше 7 років, визначених законодавством. Я дивлюсь на це з іншого боку.

Для мене це найкраща демонстрація застосування ефективності цивільного демократичного контролю, оскільки це було через застосування системи стримувань і противаг з голосуванням обох палат парламенту, а значить політичним консенсусом.

Тому це справді демонстрація дієвості цього механізму домінування цивільного прийняття рішень над військовими.

Дуже важливо, щоб ефективність демократичного контролю робила військовослужбовців і цивільних союзниками, а не опонентами.

Гармонійне “інтегроване” управління у цьому випадку можливо за умов, коли рішення щодо оборонної політики та планування, принаймні на стратегічному рівні, приймаються або цивільним керівництвом за умови забезпечення належної ролі фахової думки військових, або прийняття рішень сумісно, залежно від конкретної сфери відповідальності. А це передбачає, що цивільні та військові знання однаково цінуються як різнопланові, але рівнозначні. 

У будь–якому випадку це означає формування професійного цивільного кадрового складу потенціалу і професіоналізм цивільних фахівців при прийнятті рішень щодо оборонної політики.

А це може відбуватися лише за умов високої компетенції цивільних державних службовців.

Очевидно, що демократичний контроль не може відбутися без цивільних фахівців, які, будучи експертами у своїх професіях, також глибоко розуміють військову сферу.

Яка роль Офісу реформ у забезпеченні демократичного цивільного контролю?

Офіс реформ, будучи консультативно-дорадчим органом, створеним наказом міністра оборони України, який складається з цивільних експертів, сам по собі є елементом демократичного цивільного контролю у формі привнесення цивільної експертизи в впровадженні реформи у Збройних силах  і запровадження кращих методів управління, зокрема управління проектами.

Крім того ми входимо до складу комітету реформ, який займається координацією, моніторингом та оцінкою оборонної реформи. І саме в рамках  виконання оперативної цілі 1.1.

“Демократичний цивільний контроль над силами оборони, що здійснюється за рахунок підвищення ефективності діяльності Міністерства оборони України та посилення зв’язків з Верховною Радою України і громадянським суспільством” ми реалізуємо спільний проект з посилення демократичного цивільного контролю над Збройними Силами України.

Це один із пріоритетних проектів і у 2017 році нашою задачею була підготовка дієвих механізмів демократичного контролю та цього року увагу було зосереджено на підготовці проекту концепції та обговорення її з усіма учасниками: військовими, експертами та громадянським суспільством на шести круглих столах в різних містах України (Харків, Дніпро, Одеса, Львів, Маріуполь та Київ). У своїй роботі ми зосередили увагу на цивільному управлінні з посиленням ролі Державного секретаря, відкритості міністерства до діалогу між ЗСУ та суспільством і  забезпеченні захисту прав військовослужбовців

Але під час круглих столів найбільший інтерес під час обговорень викликали тема посилення захисту прав військовослужбовців і механізми опрацювання запитів, звернень та скарг.

Міжнародний круглий стіл щодо концепції посилення демократичного контролю над Збройними Силами. Листопад 2017Пресс-служба Министерства обороны Украины

У проекті демократичного контролю присутня така теза “військовослужбовець – це громадянин в уніформі”. Це німецька модель.

Тобто з одного боку, ти володієш всіма своїми правами і обов’язками як громадянин, але коли ти у формі, в тебе є певні обмеження, і ці обмеження мають бути прописані (на свободу вираження думки, вступ чи участь в організаціях, політичних  партіях, і військових організаціях). У нас є щось подібне, щоб були чітко прописані ці обмеження свобод?

Є, думаю, що законами і статутними документами обмежено, але я не думаю, що в нас є єдиний документ, який адресує це питання. Щодо питання обмеження розповсюдження інформації – це ще і питання внутрішніх комунікацій. Це не має бути проблемою самоконтролю військових щодо вираження власної думки.

Це питання управлінської ланки, яка розробляє інструкції і забезпечує підготовку особового складу з цих питань. І визначання  відповідальності за це. Це не проблема солдата, сержанта, молодшого офіцера – це проблема відсутності або наявності зрозумілої політики і її доведення до особового складу.

 

Ще є і друга складова “громадянина в формі”. Не питання в чому він обмежений, в силу своєї професійної діяльності – а питання, як забезпечуються його громадянські права. Так, оскільки він служить у Збройних силах, то має якісь обмеження чисто фізичного навіть порядку, однак він повинен мати доступ до своїх громадянських прав – як мінімум, прав людини.

У нас діє інститут омбудсмена на рівні парламенту. Наприклад, якщо військового дискримінують і  він вважає, що його права людини обмежуються під час проходження служби. Які в нього є варіанти вирішення цієї проблеми? Спочатку написати рапорт на свого командира.

Але якщо його обмежує саме його командир – вже  подзвонити на гарячу лінію – добре, вона знаходиться в Міноборони. Починається вирішення всередині відомства, і воно проходить по тій же самій лінії.

Як ви думаєте, у військовослужбовця буде довіра до цього? Буде бажання звертатися? В нього, як мінімум, має бути забезпечена друга точка входу, альтернативна лінії свого командування. Це інструмент забезпечення його прав.

Тобто омбудсмена військового нам не треба? Достатньо цивільного уповноваженого з прав військовослужбовців?

Статус омбудсмена важливий, тому що в нього мають бути певні процесуальні повноваження. В Україні правами військовослужбовців в цьому інституті опікується Представник Уповноваженого з питань захисту прав військовослужбовців.

Він діє за двома напрямками: моніторингові візити до військових частин і розгляд скарг, заяв і повідомлень про порушення прав громадян, розміщених в засобах масової інформації.

Відповідно до щорічної доповіді за 2016 рік, в офіс представника з питань захисту прав військовослужбовців було, по-моєму, трохи більше 700 звернень, і лише близько 10% з них – від діючих військовослужбовців. Це виходить 2 звернення на день.

Це не свідчення відсутності проблем, а свідчення недостатньої проінформованості і довіри. Коли будуть показники 100 звернень в тиждень – це означає, що рівень довіри є. Роль омбудсмена, як другої точки входу, в нас частково вирішують волонтери, до сих пір.

Тому, інститут омбудсмена, як інструмент забезпечення прав військовослужбовців потрібно розвивати. Ми розглядали декілька моделей.

Як транзитну, перехідну модель, ми дивилися на канадський досвід, в них омбудсмен з прав військовослужбовців в структурі Міністерства оборони. Він незалежний, доповідає напряму міністру.

В Україні, якщо створювати окремого парламентського омбудсмена з прав військовослужбовців – це займе більше року. Це зміна не тільки законодавства, але й Конституції, тому для нас це не найкращий варіант.

Але наскільки ефективним є запровадження незалежного інституту омбудсмена і довіри до нього, якщо він буде в структурі Міноборони – це питання. Ми обговорювали цю ідею з військовим омбудсменом на рівні міністерства з міжнародними експертами. В принципі, як перехідну модель, її підтримують.

Школа оборонного менеджменту. Що це за проект і чия це ініціатива?

Ідея проекту виникла після зустрічі представника міністерства оборони Великої Британії і міністра оборони України влітку 2016-го року. Ідея – створити центр, який буде навчати вище керівництво тим необхідним управлінським знанням, яких, як правило в збройних силах особливо пострадянських країн, не було.

Це ті знання, які ти отримуєш, наприклад, в бізнес-школах: стратегічний аналіз, управління ризиками, управління змінами, планування, програмування і проектний менеджмент, стратегічні комунікації.

А також розширення розуміння керівництва та управління сектором безпеки і оборони в широкому стратегічному контексті. Українських військових на це не заточували, так само як і держслужбовців. В той час всюди відбулася інтеграція цивільної і військової освіти.

Ну як зробити реформу, якщо ти не розумієшся на управлінні змінами? І дуже багато концептів, яких в нас ніколи не було. Має бути якась платформа, яка це створює.

Фото Олесі Фаворської

Ми зараз працюємо над концепцією.

Я завжди була прихильницею того, щоб це було саме в університеті оборони імені Черняхівського, тому що він в чисто регулятивному, законодавчому плані має дуже хороші підстави: має державну акредитацію і державну ліцензію на підвищення кваліфікації офіцерського складу та державних службовців. Крім того, це можливість розвивати тих фахівців, які вже здобули освіту закордоном, а їх достатньо і ми не використовуємо їх знання у повному обсязі. Я бачила, як Грузія це зробила, як це реалізовано в Великій Британії.

Курси короткі, побудовані за модульною системою, модуль триває 3-4 дні. Прослухав перший модуль – засвоїв. Можна обрати поглиблений курс, або якщо потрібен більш стратегічний рівень, який орієнтований на декілька напрямків.

А хто буде викладати?

Наші освітні партнери-іноземці разом з нами. Тобто, вони разом з нашими кадрами розробляють програму. Таку ж модель реалізували британці в Індонезії.

Вони там відкрили магістратуру, приїхали, разом з індонезійцями розробили програму, перший рік її разом викладали, допомогли організувати адміністрування тієї програми, а потім сказали: “Молодці, далі самі”.

І тепер приїжджають раз на рік для того, щоб контролювати якість роботи.

Дуже багато зараз витрачається і зусиль, і грошей міжнародних партнерів, щоб вони привозили свої курси і програми в Україну. Є деякі дуже ефективні, є менш ефективні, але вони приїхали, повикладали, і що у нас лишилося? Це не є інвестицією в розвиток власного навчального потенціалу.   

Сподіваюсь, що перший етап – пілотний буде можливо запустити з наступного академічного року. Якщо ми все вчасно зробимо – то з вересня.

***

Цивільно-демократичний контроль – це не звітування перед громадськими організаціями чи право людини з вулиці зайти в оборонне відомство для перевірки, бо вона платить податки. Цивільно-демократичний контроль – це підсилення парламентського контролю над ЗСУ, над виконанням оборонної цільової програми, за закупівлями у сфері безпеки і оборони.

 Цивільно-демократичний контроль – це перетворення Міністерства оборони в цивільне відомство, де професійні військовослужбовці займаються плануванням і управлінням Збройними силами, а компетентні цивільні фахівці думають про забезпечення, інформування, співпрацю та інші бюрократичні чи дипломатичні питання.

Реалізувати все це вдасться тільки у тому випадку, коли свідоме громадянське суспільство розумітиме, що на  виборах він чи вона не просто обирає депутата, а бере участь у житті армії в даному випадку, а отже відповідальний за безпеку своєї країни; коли медіа будуть формувати запити до чиновників, виходячи з потреб громадянського суспільства на цю інформацію; коли командир бойового підрозділу не буде тонути в паперах, а займатиметься своїм прямим обов'язком – підготовкою особового складу. 

Ірина Сампан

Источник: https://ua.112.ua/interview/demokratychnyi-kontrol-nad-zsu-shcho-tse-take-i-dlia-choho-ukraini-tsyvilnyi-ministr-oborony-428250.html

Реферат Політична комунікація

Що таке політичні комунікації І чому вони такі важливі для демократичного управління

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Зміст1 Сутність, функції і структура політичної комунікації2 Методи політичної комунікації3 ЗМІ на системі масової комунікаціїЗаключна частинаСписок використаних джерел1 Сутність, функції і структура політичної комунікаціїПолітика немає поза людської діяльності, різних способів взаємодії її носіїв, поза комунікаційних процесів, що пов'язують, направляють і инновациирующих суспільно-політичне життя. Політична комунікація є своєрідним социально-информационным полем політики. Її роль політичного життя суспільства можна порівняти, по образним висловом французького політолога Ж.-М. Коттрэ, багатозначно кровообігу для організму людини.Політична комунікація є сукупність процесів інформаційного обміну, передачі політичної інформації, структурирующих політичну діяльність й які надають їй нового значення.Початком вивчення явищ політичної комунікації в розвинених країн вважатимуться дослідження пропаганди під час першої Першої світової. Проте фундаментальні праці у цій галузі, як і термін “політична комунікація”, з'явилися лише наприкінці 40-х – початку 1950-х років. Виділення досліджень політичної комунікації на самостійну напрям, що з використанням формалізованих методів системного аналізу, посідає 50-ті – 60-ті роки – становлення загальної теорії систем як міждисциплінарної логико-методологической концепції дослідження сложноструктурированных об'єктів різної природи, і навіть стрімкого розвитку кібернетики – області знання, що вивчає найбільш загальні закономірності процесів інформаційного обміну та управління в технічних, біологічних, людино-машинних, економічних та соціальних системах.Застосування системно-кибернетической методології до дослідження процесів і явищ, які у політичній сфері, дає змоги виявити в деяких із них певні ознаки, властиві як за життя чи поведінці окремого індивіда, і функціонуванню створених людиною складних технічних пристроїв. Проте цей факт зовсім не від означає прагнення до спрощеної інтерпретації соціальної дійсності, подібного неодноразовою і безсторонньо критиковавшимся у минулому спробам “наклеїти “енергетичний” чи “биолого-социологический” ярлик на явища на кшталт криз, революцій, боротьби класів та т. п. Системний аналіз, на відміну механістичних концепцій, піднімає завдання вичерпно пояснити чи однозначно звести друг до друга різнопланові явища тільки підставі який проявляється подібності окремих їх сторін. Навпаки, як підкреслював основоположник кібернетики М. Вінер, йдеться лише у тому, що “аналіз процесу можуть призвести на висновках, у яких значення на дослідження іншого процесу”.У працях, присвячених проблемам політичної комунікації, дедалі більше вживаються терміни в галузі загальної теорії систем і кібернетики. Проте, оскільки така запозичення які завжди може бути коректним, вважається за необхідне певною мірою впорядкувати й сам “системно-кибернетический” поняттєвий апарат, вживаний у політичної науці.Розвиток нових технологій передачі й обробки інформації, зростання ролі “четвертинного”, інформаційного сектору економіки, що йде за сільське господарство, промисловістю і сферою послуг, пронизуючи своїм впливом області соціальної дійсності і по-новому організовуючи суспільні відносини, дозволяє, як підкреслив кілька років тому вони Д.Белл, говорити, що “постіндустріальне суспільство – це проекція і екстраполяція вже що у західному суспільстві тенденцій розвитку, а новий принцип социально-технической організації життя, такий самий, як індустріальна система, що замінила собою аграрну”.Реальним підгрунтям соціально-філософських теорій постіндустріалізму служить що сталася у 60-х – 70-ті рр. у низці розвинутих країн структурну перебудову господарського механізму, висунувши у перші позиції нові наукомісткі галузі замість важкої в промисловості й що супроводжувалась бурхливим розвитком “індустрії знань”, глобальної комп'ютеризацією і появою розгалужених інформаційних систем, відкривають шлях до децентралізації виробництва, її переорієнтації від погоні за суто кількісним зростом бік поліпшення “якості життя”, істотного розширення сфери позаекономічних соціальних програм.Сучасний етап дослідження проблем постіндустріального розвитку характеризується концепцію “інформаційного суспільства”. Ще 50-ті роки М. Вінер справедливо передбачав, у майбутньому “розвитку обміну інформацією між людиною і машиною, між машиною і людини й між машиною і машиною їм призначено відігравати дедалі більшу роль”. У науковий обіг поняття “інформаційного суспільства” впровадили 1981 р. японським ученим И.Ито. Надалі цю концепцію набула свого подальший розвиток у роботах Д. Белла, З. Бжезинського, Р. Дарендорфа, А. Кінга, І. Масуды, Дж. Нэйсбитта, Про. Тоффлера, А. Шаффа та інших знаних зарубіжних дослідників.За словами керівника кафедри інформаційних досліджень королівського університету в Белфасті, директора Центру інформаційного менеджменту У. Мартіна, під інформаційним суспільством розуміється “розвинене індустріальне суспільство”, утверждающееся у Японії, навіть Західної Європи, відмітними характеристиками якого є такі критерії:1) технологічний: ключовою чинник – інформаційна технологія, яка широко застосовується з виробництва, у державних установах, системи освіти й у побуті;2) соціальний: інформація постає як важливий стимулятор зміни якості життя, формується й утверджується “інформаційне свідомість” при широкому доступі до інформації;3) економічний: інформація становить ключовою чинник економіки ролі ресурсу, послуг, товару, джерела доданої вартості й зайнятості;4) політичний: свобода інформації, яка веде до політичному процесу, який відрізняється зростаючим участю, і консенсусом між різними класами і соціальними верствами населення;5) культурний: визнання культурну цінність інформації, сприяння утвердженню інформаційних цінностей на інтересах розвитку окремого індивіда й суспільства загалом.Звісно ж, сучасний світ далекий до моделі “постіндустріального тоталітаризму” на кшталт антиутопій Дж. Оруелла й О. Хакслі. Понад те, розвиток обчислювальної техніки, коштів інформатики, і систем телекомунікації різко розширило можливості індивідуального спілкування, і неконтрольованого сприйняття інформаціі, поставивши під можливість існування тоталітарних режимів в розвинених країн. “На планеті, – відзначають Дж. Нэйсбитт і П. Абурден, – сьогодні менше диктаторів оскільки вони не здатні контролювати інформацію”.Справді, контроль і розповсюдження відомостей політичного характеру – важливим елементом у визначенні типу політичних режимів: при авторитаризмі інформаційні процеси беруться під суворий контроль, тоді як демократичний режим передбачає, що політична інформація широко поширюється між різними членами суспільства. У основі ідеальної, справді демократичної моделі політичної комунікації лежить діалог між “управляючими” і “керованими”, що передбачає рівноправний обмін точними, повними, завершеними і проверяемыми відомостей про політичних явищах і процесах, сопрягаемыми з основними цивилизационно-культурными цінностями цього товариства, фундаментальними правами і свободами особистості. Особливого значення у своїй мають свобода політичних, релігійних та інших переконань, свобода совісті, свобода слова друку, мітингів і зборів, свобода об'єднань, і навіть право безперешкодно дотримуватися та вільно висловлювати свою думку, вільно шукати, отримувати поширювати різного роду інформації і ідеї незалежно від державних кордонів, якщо де вони суперечать гуманістичним принципам. Інтелектуальна свобода, наявність освіченого суспільної думки, демократична політична культура, свобода засобів від владних структур – важливі передумови оптимального розвитку політичної комунікації, стійкого соціального процесу. У цьому сенсі теорія політичної комунікації повинна в дедалі більшому ступеня виступати, як наука і мистецтво досягнення гармонії, координації інтересів товариства, його груп, і індивідів у вигляді порозуміння, заснованого на правді та повної інформованості, повазі корінних інтересів людини.Сьогодні поки що незрозуміло, було б інформаційне суспільство “більш поінформованим”. Річ у тім, у результаті науково-технічної революції собівартість виробництва та передачі одиниці інформації суттєво скоротилася, але здатність виробляти інформацію набагато перевищила людські здібності з її переробки.Ціннісні якості політичної комунікації сьогодні, ясна річ, ранжируются і політична переосмысливаются правлячими елітами, і бюрократією у власних інтересах, але вони багато чому визначаються станом і вищий рівень розвитку спільної програми та політичної культури цього товариства. Політична комунікація, виступаючи способом, засобом існування й передачі політичної культури, своєю чергою, сама опосередковується культурними нормами і цінностями.Основні функції політичної комунікації:1) поширення знання цінностях політики і зразках політичної культури;2) політичне інформування суспільства;3) інтеграція нашого суспільства та регулювання політичних відносин;4) формування суспільної думки про політично процесах.Структура політичної комунікації приведено малюнку 1.Малюнок 1. Структура політичної комунікації1. Комунікація формує певні зв'язку й відносини суб'єктів політики.2. Институты-коммуникаторы виробляють інформацію, кодують і передають її споживачам, вивчають думку негативного впливу та якість інформації.3. Кошти комунікації – це ЗМІ, технико-информационные системи (центри, банки даних, сіті й технології передачі), інформаційні агентства, прес-центри.4. Типи, методи лікування й форми політичної комунікації – раціональна і спонтанна комунікація, неформальні контакти, спілкування громадян із представниками політичних інститутів, журналістами, комунікація під час виборів, референдумів, демонстрацій та інших політичних акцій.5. Зміст комунікації впливає на мотивацію поведінки суб'єктів політики, формування суспільної думки; його соціально-політичні наслідки може бути позитивними і негативними. Сутність політичної комунікації залежить від цілеспрямованих контактах для людей у вигляді обміну інформацією між та духовної спілкування у процесі.2 Методи політичної комунікаціїВикористовуються такі способи (методи) політичної комунікації двох типів (малюнок 2).Малюнок 2. Методи політичної комунікаціїМобілізаційні методи включають усну агітацію і пропаганду.Зміст, форми агітації та вмілої пропаганди націлені більшою мірою на переконання, але в навіювання, «нав'язування» споживачеві інформації ідей установок комунікатора. Неуникненні витрати агітації і потужної пропаганди – маніпулювання масовим свідомістю і поведінкою громадян, дезінформація, упереджене (з партійних, групових позицій) коментування подій, ігнорування суспільної думки.Маркетингові методи спрямовані на роз'яснення і переконання, стимулюють критически-творческое мислення, демократичну мотивацію поведінки.Політичний маркетинг – комплекс заходів, формують у свідомості привабливий імідж політичних інститутів, лідерів, ідей, програм, тож концепцій.Маркетингові способи використовуються суб'єктами політики України з урахуванням їхньої попиту й пропозиції на важливу інформацію. Вони на переконання людини, на самостійну оцінку фактів і явищ, свідомий вибір лінії поведінки.Функції політичного маркетингу:1) виявлення й висунення на авансцену політики гідних лідерів, здатних компетентно висловлювати, представляти органів державної влади і впроваджувати інтереси суспільства;2) виявлення, популяризація і сприяння запровадженню альтернативних політичних програм, проектів, ідей, концепцій прогресивного у суспільному розвиткові;3) формування у свідомості привабливий імідж кандидатів за державні посади;4) допомогу громадянам у вільному і свідомому політичному виборі, а політичним інститутам і лідерам – в демократизації громадських відносин.До маркетинговим способам комунікації належить політична реклама. Мета програми – в емоційної і лаконічній формі уявити громадянам істинний образ політичних інститутів, політичним лідерам, політичних ідей, програм, тож концепцій, сформувати про неї позитивне думку. Рекламна продукція, «очищена» від політичної кон'юнктури і суб'єктивізму, містить важливу інформацію для вільного і усвідомленого вибору людиною політичної позиції. Реклама некомпетентна, брехлива, тенденційна спотворює політичну дійсність і спроможна дезорієнтувати людей.Основні види політичної реклами:• аудіовізуальні;• друковані;• комп'ютерні;• особисті зустрічі політиків з американською громадськістю.Коммуникационная політика демократичної держави включає:1) розробку й вдосконалення правових норм, регулюючих політичну комунікацію, захист інтересів особистості, й держави від поширення антигуманної інформації;2) заснування і розвиток державних підприємств і незалежних ЗМІ (створення сучасної інформаційної системи, сприяння її кадровому, технологічного і матеріально-технічного забезпечення);3) демократизацію механізмів державного впливу масову комунікацію, контроль змісту інформаційних потоків у суспільстві.3 ЗМІ на системі масової комунікаціїСучасні політологи приділяють багато уваги аналізу політичної комунікації. Основи цього напряму було закладено у західних дослідженнях пропаганди періоду першої Першої світової, хоч термін застосовується лише з кінця 40-х-начала 1950-х років.Під політичної комунікацією Р.-Ж. Шварценберг розуміє «процес передачі політичної інформації, з якого інформація циркулює між різними елементами політичною системою, і навіть між політичної й соціальними системами».Л. Пай включає на політичну комунікацію «весь діапазон неформальних комунікаційних процесів у суспільстві, які мають саме різноманітний вплив на політику». На його думку, політичне життя будь-якого суспільства включає у собі використання різних методів політичної комунікації.У в західній літературі виділяється три основних способи політичної комунікації:1) комунікація через засоби інформації, куди входять у собі друковані кошти (преса, книжки, плакати тощо.), електронні кошти (радіо, телебачення та т.д.);2) комунікація через організації, що політичні партії чи групи тиску служать передаточным ланкою між правителями і керованими;3) комунікація через неформальні канали.Зупинимося на ролі засобів (ЗМІ) у виконанні політичної комунікації. Особливість механізму формування політичних уподобань у ЗМІ пов'язані з активністю убеждаемых, що складається у цьому, що «вони самостійно інтерпретують сенс звернених до них символічних повідомлень відповідно до комплексами особистих переконань і первісність почуттів». Успішність впливу залежить від нашої здатності котрий переконує змінювати звані «пізнавальні схеми» убеждаемых. У зв'язку з цим головне завдання суб'єкта впливу, тобто засобів, буде «правильне розуміння реципієнтів та їх класифікації, і навіть пошук механізмів «вписування» на конкретні «пізнавальні схеми».Пізнавальні схеми діляться на дві основні типу – «схему-я» і «схему-другого». Перша є «пізнавальні узагальнення самої сприймальним особи і має вербальне вираз», друга належить до узагальненому знання індивіда про людей, інститутах, ідеях якого й реалізується у зорових образах. Отже, у межах другий схеми «переконують скоріш не слова, а суто зовнішні прикмети». У зв'язку з тим, значна частина населення може усвідомлювати усе різноманіття політичних явищ, та й відчуває такої потреби, в кожного людини поступово складається спрощений образ політичного сьогодення. Надалі цей спосіб може доповнюватися і змінюватися. Один із домінуючих тенденцій сучасного суспільного розвитку – дедалі активніше вплив ЗМІ перебіг і змістом політичного процесу, формування та функціонування механізму влади. Зумовлена ця тенденція різноманітними причинами, головними серед яких є чинники соціально-політичного та науково-технічного порядку.Основоположником сучасній західній теорії «масової комунікації» є американський психолог і соціолог Гарольд Лассуэлл. Його ідеї стимулювали створення новому соціальному дисципліни, що вивчає масово-інформаційні відносини у суспільстві. На той час, коли Р. Лассуэлл почав розробляти свою теорію, США було накопичено великий емпіричний матеріал з питань масової пропаганди. Однак новий дослідження відрізнялася від попередніх робіт, передусім, широкої постановкою проблеми. Р. Лассуэлл дійшов висновку, що вивчення суспільну свідомість вимагає, передусім, соціологічного аналізу масових ілюзій, уявлень, і

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Источник: http://bukvar.su/politologija/98577-Politicheskaya-kommunikaciya.html

Реферат: Що таке політичні комунікації І чому вони такі важливі для демократичного управління

Що таке політичні комунікації І чому вони такі важливі для демократичного управління

Реферат на тему:

Що таке політичні комунікації? І чому вони такі важливі для демократичного управління?

Визначення концепції політичних комунікацій передбачає визначення двох термінів – “політичний” і “комунікації”, які є надто об'ємними, а разом з тим досить суперечливими. Більшість політологів можуть легко сформулювати з дюжину визначень поняття “політика”.

Межа, що окреслює сферу політики, сама по собі є в останні двадцять років предметом бурхливих дебатів у західних демократичних суспільствах. Зокрема, ідеологи руху за жіноче рівноправ'я проголошували, що “особисте – означає політичне”.

Питання, що досі вважали приватними, як от роль жінки у родині та сексуальність, тепер характеризують як публічні і відповідно відносять до сфери політики.

Частина стандартних визначень терміна “політика” стосується авторитарного розподілу соціальних цінностей і комунікацій, включаючи владу, владні структури та процес державного управління.

Спільною рисою всіх таких визначень є надання ключової ролі концепції влади.

Влади в обох її “вимірах”: позитивному – “владі заради мети”, тобто засобу досягнення колективної мети, та негативному – “владі над”, тобто спроможності частини людей панувати над іншими.

Ми прагнемо сформулювати таке визначення політики, яке було б зручним, не надто широким і не надто вузьким. З одного боку, слово “політичний” повинне стосуватися інституційної влади, а не просто влади, вираженої в особистих відносинах.

З іншого боку, на наш погляд, сфера дії поняття “політика” є ширшою, ніж просто формальні урядові структури, партії та виборчий процес. Можна розрізняти формальну політику в її традиційному розумінні та неформальну політику, що реалізується поза державними рамками у громадянському суспільстві.

Соціальні рухи, релігійні організації, приватний бізнес і навіть родинне життя також можна розглядати як вияви політики тією мірою, якою вони висувають вимоги і здійснюють акції, що впливають на поділ влади та правила, які регулюють взаємовідносини між людьми в масштабах всієї спільноти.

В рамках цієї монографії ми називатимемо політикою взаємовідносини, процеси та інституції для визначення “правил гри” і здійснення влади в інтересах всієї спільноти (суспільства) або над ними.

Поняття “комунікації” (communication) є так само широким і пронизує майже всю людську поведінку і культуру.

Більшість існуючих його визначень можна віднести до одного з двох головних класів: ті, що розглядають комунікацію як лінійний процес передачі повідомлень від одного або кількох відправників адресатам, та ті, що розглядають його як процес формування поглядів і обміну ними.

Особливу увагу в останньому випадку приділяють тому, як інформаційні повідомлення взаємодіють з людьми і впливають на формування їхніх поглядів. Як рекомендує Фіске (Fiske, 1982, 2-3), ми можемо об'єднати обидві концепції, визначивши поняття комунікації як “процес соціальної взаємодії за допомогою інформаційних повідомлень”.

Отже, політична комунікація є процесом соціальної взаємодії за допомогою повідомлень, який стосується державного управління і здійснення влади у суспільстві.

Така соціальна взаємодія може відбуватися у багатьох формах: від дебатів за кухлем пива у барі до випуску партійних буклетів і виступів політиків на сесіях і зібраннях. У цій монографії ми розглядатимемо переважно політичну комунікацію, яка здійснюється через засоби масової інформації (ЗМІ).

Власне, у сучасних демократичних суспільствах процес політичної комунікації майже весь реалізується через засоби масової інформації.

Їхню впливовість спричинено масштабами охоплення аудиторії, високою технічною ефективністю, швидкістю поширення інформації, залежністю населення і політичних лідерів від ЗМІ у питаннях поширення знань про світ політики, який перебуває за межами сфери їхньої прямої участі, а також тим, що у найліберальніших демократичних суспільствах ЗМІ набули репутації достовірних і об'єктивних джерел інформації. Засоби масової інформації стали провідними інституціями у громадській сфері, тобто у “тій сфері соціального життя, де обмін інформацією і поглядами з питань, що становлять загальний інтерес, може впливати на формування громадської думки” (Dahlgren, 1995, 7).

Хоча ми розглядатимемо чимало способів впливу ЗМІ , нашу особливу увагу буде приділено журналістиці і новинним засобам масової інформації (news media) – формам, що забезпечують формування у дуже широкої аудиторії політично важливих уявлень і постачають їй щоденну інформацію.

Нагромаджуючись, новини істотно впливають на картину політичного світу, що створюється в нашій уяві, і можуть викликати наслідки на кожному рівні політичного життя – від індивідуальних уподобань під час виборів до окреслення контурів політичної культури.

Журналістика – це найважливіша форма суспільного знання у сучасному суспільстві (Hackett and Zhao, 1998, 1).

Новинні ЗМІ відіграють центральну роль не лише в сучасній практиці демократичної політики, а й у нормативних теоріях функціонування демократії. Концепція демократії так само широка й суперечлива, як і концепції політики та комунікації.

Одна з моделей, досить популярна серед західної інтелектуальної і політичної еліти після другої Світової війни, розглядає демократію як насамперед процес добору політичної еліти.

За цією моделлю, що її часом називають “конкурентний елітизм”, участь пересічного громадянина в політичному житті здебільшого зводиться до здійснення вибору з-поміж конкуруючих команд лідерів шляхом голосування на виборах.

Вважають, що така обмежена і пасивна роль населення сприяє додержанню політичної рівноваги за умов плюралістичного суспільства та захищає політичну еліту від потенційної ірраціональності та надмірності політичних вимог широких мас. Водночас виборча система і громадянські права (як от свобода слова і свобода об'єднань) забезпечують необхідний рівень підзвітності і відповідальності політичної еліти перед народом (Macpherson, 1977; Held, 1987).

Модель конкурентного елітизму розглядає політичну стабільність і захист від тиранії держави як головні завдання демократії.

Натомість інші, повномасштабніші моделі розглядають демократію не лише як процес добору лідерів, а й як форму суспільства, що уособлює позитивні, гуманістичні цінності: розвиток людської особистості, громадського самоусвідомлення, сприяння широкомасштабному залученню людей до прямої участі у політичних процесах, – цінності, що важливі як самі по собі, так і як засіб розбудови гуманнішого і справедливішого суспільства (Hackett and Zhao, 1998, 2). (До речі, цей останній підхід поділяють і автори цієї монографії. Хоча ми намагалися показати різні існуючі погляди і підходи, наше ставлення до цінностей, поза сумнівом, виявилося у всіх наших спробах аналізу.)

З нормативної точки зору всі моделі демократії – і модель конкурентного елітизму, і моделі розвитку та участі – відводять важливу роль пресі. Всі вони наголошують на свободі преси, тобто незалежності новинних ЗМІ від цензури та тиску з боку уряду.

Свободу преси розглядають як розвиток та інституційне наповнення права особистості на вільне висловлювання своїх поглядів – права, що передбачає сприяння пошукові істини, захист громадян від свавілля уряду, вираження й розвиток індивідуальної особистості.

Всі моделі демократії також відводять засобам масової інформації певну роль у поінформуванні громадян з державних питань.

Навіть мінімалістична модель демократії конкурентного елітизму визнає, що для ухвалення певного рішення під час виборів громадяни потребують відповідної інформаційної бази, особливо якщо вибори мають важливе значення для державного суверенітету чи легітимності системи.

Враховуючи їхнє домінування у громадській сфері соціальному просторі, де відбувається процес формування громадської думки, роль новинних ЗМІ у постачанні необхідної інформації є незаперечною.

Всі моделі, особливо конкурентний елітизм, що тяжіє до політичної стабільності, вбачають роль засобів масової інформації у просуванні соціального замовлення та обстоюванні солідарності.

Навіть найплюралістичніші демократичні суспільства, особливо ті з них, що відрізняються мовною або культурною неоднорідністю, потребують певного рівня консенсусу і певних загальновизнаних цінностей.

Роль ЗМІ в їх створенні і підтриманні важко переоцінити (McQuaіl, 1992, 68, 73-76).

Проте, на відміну від конкурентного елітизму, що розглядає нерівність як неминуче зло, моделі розвитку та участі наголошують на необхідності забезпечення рівності як у сфері економіки, так і у сфері комунікацій.

Згідно з “моделлю розвитку”, істотна нерівність обов'язково негативно впливає на умови справжньої демократії – важливо, щоб усі громадяни у процесі визначення напрямків державної політики в принципі мали однакову можливість висловитися.

Взагалі громадська сфера мала б бути ареною раціональних дискусій між рівними, з метою досягнення якщо не консенсусу, то хоча б взаємного розуміння.

Такий підхід є, поза сумнівом, ідеалістичним і недосяжним на практиці; проте чимало політологів та практиків від політики поділяють ідеї відомого теоретика Юргена Хабермаса (Jurgen Habermas) і розглядають громадську сферу за умов демократичного суспільства як певний “горизонт”, модель для політики і конкретних дій на ниві політичної комунікації (Dahlgren, 1995). Щоб стати справді демократичною, громадській сфері необхідна не лише незалежність від уряду, а й захист від колонізації чи панування з боку приватного капіталу та інших специфічних групових інтересів. Згідно з моделями розвитку та участі, засоби масової інформації несуть відповідальність за гарантування своєї незалежності від втручання уряду. Засоби масової інформації повинні також забезпечувати рівність можливостей різним суспільним групам при висвітленні їхніх інтересів і поглядів та повідомлення їх широкій громадськості (Hackett and Zhao, 1998, 2). Система політичної комунікації має допомагати громадянам у вивченні державних питань, роз'яснювати альтернативні варіанти державної політики і сприяти формуванню обгрунтованої “громадської думки” (Yankelovіch, 1991).

Як уже зазначалося, загальновизнано, що дійсність ніколи не досягає ідеалу: отож засоби масової інформації не завжди належним чином відіграють роль, окреслену моделлю розвитку та участі.

Крім усього іншого, можна навести аргументи (можливо, й дещо суперечливі) стосовно того, що засоби масової інформації хоча й забезпечують постійне зростання потоку політичної інформації у суспільстві, часто прагнуть надмірного впливу у розв'язанні політичних питань і обстоюють радше інтереси власників інформаційних корпорацій, ніж суспільства загалом, замовчують альтернативні погляди або нехтують ними, намагаються подати новини у такий спосіб, щоб підтримати домінуючі цінності та існуючі владні зв'язки, або, навпаки, сприяють підриву авторитету законно обраних лідерів, постійно виставляючи їх в негативному або сенсаційному світлі.

Крім того, засобам масової інформації дорікають за прагнення розважати, замість того щоб інформувати, людей, та за домінування образу і стилю над змістом при висвітленні політичних питань.

Спостерігачі дедалі частіше помічають, що імідж політиків, створений ЗМІ, і кампанія у засобах масової інформації більше впливають на політичні результати (і, отже, є більш впливовим компонентом державної влади), ніж фактичний зміст і спрямування політики уряду чи окремої партії.

У такий спосіб політика дедалі більше починає нагадувати театр або суспільну виставу. Ці та інші критичні зауваги буде детальніше розглянуто у наступних розділах.

Вивчення сфери політичних комунікацій допомагає відповісти на кілька фундаментальних запитань. Сама по собі вона є полем для низки важливих і цікавих дискусій стосовно термінологічних, тлумачних та нормативних проблем. Відповідним чином ми й організували у цій монографії виклад матеріалу.

Розділ 1 має переважно описовий характер. Тут розглянуто головні характеристики новинних ЗМІ, їх зміст, політичні та соціальні умови їх функціонування у рамках розвиненого ліберально-демократичного суспільства.

Розділ 2 присвячено більш фундаментальним теоретичним питанням, окресленню загальних підходів до засобів масової інформації, як інституцій політичної комунікації. Особливу увагу приділено домінуючим ліберально-плюралістичним поглядам та їх протилежності – радикальній або “критичній” парадигмі. Ми також коротко розглянемо деякі інші підходи, що не “вписуються” у жодну з моделей.

У розділі 3 ми повернемося до питання про соціальне визначення журналістики. Розглянемо, які соціальні та інституційні чинники здійснюють тиск, обмежують добір і визначають структуру новин. Ми проаналізуємо деякі інтелектуальні традиції, що пов'язані з цим питанням, і обговоримо головні потенційні джерела впливу на зміст засобів масової інформації на різних рівнях узагальнення.

У розділі 4 розглянуто політичний вплив новинних ЗМІ: які зміни вони вносять у політичне життя? У цьому розділі також розглянуто різні інтелектуальні традиції, а також окремі різновиди впливу.

Що можна сказати про державну політику щодо комунікаційних засобів масової інформації.

Якою має бути роль органів влади і ринку у формуванні новинних ЗМІ і спрощенні процесу демократичної політичної комунікації? У Розділі 5 коротко окреслено дерегулятивний підхід до цього питання, який наголошує на ролі вільного ринку, а також підхід з позиції громадських інтересів, який передбачає позитивну роль державного регулювання.

Источник: https://www.bestreferat.ru/referat-287190.html

Vse-referaty
Добавить комментарий